П`ятниця, 24.11.2017, 20:13
В о л о д а р с ь к и й            л і ц е й
Главная Вы вошли как гость | Группа "Гости"
Меню сайта

                                                                                                                                                       



Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 280
Главная » FAQ » [ Добавить вопрос ]

1.     Плугатар Олексій Петрович

Олексій Петрович Плугатар (1911 - 1944) Герой Радянського Союзу, старший лейтенант танкових військ.

О. П. Плугатар народився 1911 року в с. Рубченки Володарського району в багатодітній хліборобській сім̒ї. Початкову освіту (1919 – 1923 рр) здобув у сільській школі, а семирічку закінчував у м. Сквирі, куди переїхав жити до рідних. До війни закінчив танкове училище, став офіцером.

З червня 1941 року  О. П. Плугатар у діючій армії, отримав звання старшого лейтенанта, був командиром танкової роти танків Т-34 3 танкового батальйону. 1943 року нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни ІІ ступеня, Вітчизняної війни І ступеня.

6 жовтня 1944 року О. П. Плугатар  на чолі роти танків здійснює розвідку на території Литви.

Рішуче ввірвавшись в опорний пункт  м. Кельме, його рота прорвала оборону ворога та володіла містечком.

Розвиваючи наступ, танки О. П. Плугатаря вступили в нерівний бій з гітлерівцями. У цьому бою був поранений командир батальйону, і Плугатар узяв командування на себе. У бою під його керівництвом було знищено 3 німецькі артилерійські батареї, 4 вогневі точки та 80 солдатів. Та було підбито танк О. П. Плугатаря. Танкіст загинув. За подвиг в боях з гітлерівськими загарбниками гвардії старшому лейтенанту О. П. Плугатарю присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Похований солдат у м. Реватас на території Литви. Було йому всього 33 роки.

1990 року Рада Міністрів УРСР присвоїла Рубченківській неповній середній школі ім̒я Героя Радянського Союзу Олексія Петровича Плугатаря. У школі є пам’ятна дошка та бюст героя – земляка у фойє, в шкільному музеї і оформлена тематична експозиція присвячена О. П.

Плугатарю.

 

2.     Міхеєв Михайло Віталійович

Михайло Віталійович Міхеєв, Герой Радянського Союзу, старший лейтенант.

М. В. Міхеєв народився 1921 року в с. Гор-Пустоварівка Володарського району (за іншими даними – в м. Мала Сквирка на Київщині).

У 1941 році, був призваний до діючої армії, отримав звання лейтенанта.

У лиспопаді 1943 р. роті М. В. Міхеєва дали наказ переправлятися першими через Дніпро, долати знаменитий гітлерівський «Східний вал» - лінію укріпленої оборони.

Форсувавши Дніпро, бійці роти М. Міхеєва вели бої біля села Григорівка, мужньо відбиваючи ворожі атаки. Але німці зібрали потужні сили бронетехніки, артилерії, піхоти і намагалися відкинути радянські війська до Дніпра.

Командир роти М. Міхеєв отримав наказ вибити ворога із зайнятих ним висот. Завдання було важким. Міхеєв вирішує вести наступ трьома групами: в «лоб» ворога та  в обхід  флангів. Не очікуючи такої атаки, ворог відступив. За цю операцію М.Міхеєва нагородили Орденом Червоного Прапора.

А за участь у завершальній стадії Київської операції, коли рота Міхеєва раптовим нападом оволоділа опорним пунктом ворога на підходах до Києва, М. В. Міхеєва та його військових побратимів було удостоєно високого звання – Герой Радянського Союзу.

У липні 1946 року М. Міхеєв повертається до родини. Тричі поранений, контужений офіцер Червоної армії живе у Києві – у місті, яке визволяв ціною власного життя.

 

3.     Бабанюк Петро Миколайович

Петро Миколайович Бабанюк (1924 - 1988) Герой Соціалістичної Праці, дояр, телятник.

П. М. Бабанюк народився 19 вересня 1924  року в селі Рубченки Володарського району. З десяти років наймитував, пережив голод 1932 – 1933 років.

З початком Великої Вітчизняної війни П. Бабанюк, як і багато інших молодих людей, був оголошений остербайтером. Від смерті на чужині врятувала його жінка, яка висмикнула хлопця з колони, що рухалася на захід.

Воював на фронтах Великої Вітчизняної війни. Під час визволення Львова був поранений осколками міни (липень 1944 року)

По війні повернувся до Рубченок. Виховуючи п’ятьох дітей, працював доярем у колгоспі: доїв 20 корів та доглядав 200 телят.

За таку працю та високі надої молока, П. М. Бабанюку було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.

П. Бабанюк часто відвідував виставки передового досвіду та досягнень сільського господарства в Києві та в Москві, мав зустріч з Хрущовим, який виділив йому будівельні матеріали для нового будинку.

Останні роки життя потерпав від воєнних ран. Лікування у Львові та в Києві не допомогло. 26 листопада 1988 року П. М. Бабанюк помер. Похований на кладовищі в Рубченках.

Свято вірячи в щасливе майбутнє, славний трудівник села все життя присвятив аби господарство України досягло гідного рівня.

 

 

 

4.     Курманчук Ніна Андріївна

Ніна Андріївна Курманчук (1924 - 2000) Герой Соціалістичної Праці, ланкова колгоспу.

Ніна Андріївна Курманчук народилась 1924 року в селі Завадівка Володарського району. Змалечку не цуралася сільської роботи. Навчалася в місцевій школі.

З початком Великої Вітчизняної війни важко працювали, щоб вижити в умовах окупації. 1943 року була вивезена остербайтером до Німеччини, де працювала 2 роки на каторжних роботах. Повернувшись додому, йде працювати до місцевого колгоспу імені ХVIII партз’їзду.

З 1947 року обрана ланковою бригади по вирощуванню цукрових буряків. 1966 року її ланка накопала по 500 центнерів цукрових буряків з гектара. Н. А. Курманчук як ланкову було удостоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна та медалі Золота зірка. А 1977 року трудівницю нагородили орденом Жовтневої революції.

Навіть вийшовши на пенсійний відпочинок, Ніна Андріївна продовжувала працювати.

2000 року Н. А. Курманчук відійшла у вічність. Похована в селі Завадівка.

Краєзнавчий музей Володарки зібрав матеріали та виготовив експозицію, присвячену життю та наполегливій праці нашої землячки.

 

5.     Завадський Кузьма Петрович

Кузьма Петрович Завадський Герой Соціалістичної Праці, народився 1912 року в селі Тадіївка.

Завадський К. П. з раннього дитинства розпочав свій трудовий шлях. Мати померла, коли його батько перебував у німецькому полоні в роки Першої Світової війни. На його молодість припали громадянська війна, голод, колективізація. Пішов працювати підручним коваля в радгосп, згодом помічником тракториста, трактористом. Природній роздум та кмітливість молодого працівника були помічені і його призначено бригадиром тракторної бригади.

Після навчання в Куп̒янському технікумі він працює старшим механіком радгоспу «9 січня» - насіннєвого господарства, відомого не лише в Білоцерківському районі, а й на Київщині.

З перших днів війни 1941 – 1945 років Завадський К. П. на фронті. Він служив в окремому автобатальйоні. Брав участь у битві під Москвою. Потім був Волховський фронт, прорив німецької брокади Ленінграда, бої в Прибалтиці, Перший Український фронт, звільнення Києва, Польщі. Звістка про перемогу застала його під Берліном.

1946 року Завадський К. П. демобілізувався і знову повернувся до роботи в радгоспі головним механіком.

За високі показники у вирощенні зернових, самовіддану працю Завадському К. П. 1950 року було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. 2007 року Кузьма Петрович зустрів свій 95-річний ювілей.


1.     Комар
Антон Пантелеймонович

Дослідник фізики твердого тіла та ядерної фізики,
академік АН Української РСР.

Народився 1904 року в с. Березна Володарського району
Київської області. З 8 до 13 років навчався в сільській школі, 1917 року
вступає до гімназії м. Біла Церква.

1918 року влаштовується працювати сторожем фізичного
кабінету Білоцерківського механічного технікуму. Тут Комар навчився ремонтувати
оптичні прилади та виготовляти до них деталі. З 1923 року працює оптиком в
майстерні механіки Київського політехнічного інституту, 1924 року вступає на
механічний факультет КПІ. По закінченню призначений інженером в лабораторію
фазових
  перетворень.

1933 року Комар викладає в Ленінградському політехнічному
інституті (на фізико-математичному факультеті).

 З 1936 по 1948 рік
працював в Уральському філіалі АН СРСР як керівник лабораторії, що займалася
магнітними, електричними властивостями сплавів. Пізніше захистив докторську
дисертацію з цієї проблеми.

За працю над прискорювачем Антон Пантелеймонович 1952
року отримав Державну премію ІІ ступеня.

З 1948 року – дійсний член Академії наук УРСР. З 1952
року – завідувач кафедри експериментальної ядерної фізики Ленінградського
політехнічного інституту.

У 1963 році Комар почав займатися методикою дослідження
фізики високих енергій.

За роботу А.П. Комар двічі нагороджувався орденом «Знак
Пошани» й двічі орденом Трудового червоного прапора. Його праця висвітлена у
200 статтях, в різних журналах, а сам науковець видав декілька книг,
присвячених фізиці твердих тіл та ядерній фізиці.

1986 року А.П. Комар пішов із життя. 1989року його ім̒я було присвоєно школі в с. Березна Володарського району
Київської області.

 

 

2.     Шинкарук
Володимир Іларіонович

 

Директор інституту філософії ім.. Г.С. Сковороди НАН
України, академік НАН України, член-коресподент АН СРСР.

В.
І. Шинкарук народився в с. Гайворон Володарського району
22 квітня 1928 року. Навчання розпочав у місцевій школі, згодом закінчивши
Володарську середню школу у 1946 році вступає на навчання до Київського
Державного університету ім.. Т. Г. Шевченка.

Закінчивши філософський факультет, В. І. Шинкарук 17
років (з 1951 по 1968 роки) працював у Київському державному університеті ім..
Т. Г. Шевченка, пройшовши шлях ід асистента до професора, декана філософського
факультету. З 1968 року, й до останнього дня життя 29 листопада 2001 року,
академік В. І. Шинкарук очолював один з найпрестижніших наукових закладів НАН
України – Інститут філософії.

Як і кожний класик, В. І. Шинкарук починав свою наукову
кар’єру з дослідження історико-філософських проблем. Вчений-філософ А.
Конверський стверджує, що широкий діапазон власних історико-філософських
пошуків (від вітчизняної філософії до класичної німецької філософії) приводить
В. І. Шинкарука до ґрунтовної і всебічної діяльності щодо створення в Інституті
філософії сильної групи науковців, які займалися і займаються українською
філософією.

Саме за безпосередньої творчої участі В. І. Шинкарука
вперше було видано повне зібрання творів (у 2-х томах) Григорія Сковороди
(1973р.) Це видання на повний голос, потужно і аргументовано довели: «Сковорода
– фундатор філософії українського духу»

Академік В. І. Шинкарук плідно працював у сфері діалектичного
та історичного матеріалізму. І нехай деяким сучасним критикам інколи вдається
ототожнювати положення теорії матеріалістичної діалектики з бездарною практикою
її застосування в соціальних процесах, це не принижує культуру духу
діалектико-матеріалістичної філософії. Саме ґрунтуючись на світоглядних засадах
діалектичного матеріалізму В. І.
 
Шинкарук та його соратники створили унікальне вчення про основи
формування духовної культури особистості. Уперше в історії філософської
  думки в Україні В. І. Шинкарук окреслив
теоретичні та практичні шляхи світогляду як найважливішої форми
самоусвідомлення особистості. Такий напрямок діяльності дозволив В. І.
Шинкаруку отримати одну з найпрестижніших нагород – Державну премію УРСР (1982
р.)

В. І. Шинкарук був батьком української філософії, адже за
його ініціативою плідно працювали традиційні школи у вітчизняній філософії та
створювалися нові перспективні напрямки досліджень. За його безпосередньої
участі сформувались: школа логіки наукового дослідження,
  школа комплексного аналізу філософських
проблем природознавства, школа нової соціальної філософії, школа філософії
морального й естетичного виховання, школа фундаментальних досліджень категорії
практики тощо.

В. І. Шинкарук вважається батьком української філософії
насамперед тому, що сам, як людина, був щирою, привітною, чутливою і людяною
особистістю. Усі без винятку провідні українські вчені в галузі філософії
вважають його своїм вчителем.

Він був батьком української філософії й тому, що
залишився філософом назавжди. Адже тільки після смерті отримується велике право
бути названим філософом. В. І. Шинкарук здобув це право ще за свого земного
життя.

В. І. Шинкарук – автор більше як 250 наукових робіт. В
1971 році був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, в 1976 році –
орденом Знак Пошани, а в 1982 р. найвищою нагородою тогочасної країни – орденом
Леніна.

 

3.     Кіндзельський
Леонід Петрович

Видатний онколог – радіолог. Заслужений діяч науки та
техніки України «Людина ХХ сторіччя»

Л.П. Кіндзельський народився 5 серпня 1932 року в с.
Рачки Володарського району Київської області. Після закінчення Володарської
середньої школи навчався в Київському військово-медичному училищі, служив за
фахом в армії, з 1956 року студент Київського медичного інституту.

З 1962р. працює в Київському науково-дослідному інституті
гематології та переливання крові. В 1966 році захистив дисертацію на наукове
звання кандидата технічних наук. 1977 року отримав звання доктора медичних
наук, а 1981 року – професора.

Учений створив першу в Україні клініку системних
пухлинних захворювань. З 1978 по 1986 року Л.П. Кіндзельський – головний
радіолог МОЗ України.

Професор Л.П. Кіндзельський – автор 350 наукових праць та
низки винаходів. Серед його доробку найважливіше місце займають розробки
методів ранньої та доклінічної діагностики злоякісних пухлин. Як головний
радіолог України брав участь у масовому обстеженні та лікуванні потерпілих від
наслідків аварії на ЧАЕС. При лікуванні 112 осіб лікарю вдалося врятувати 111.
Таких показників в історії радіології було досягнуто вперше.

Талановитий лікар і вчений Л.П. Кіндзельський отримав
значне опромінення під час виконання службових обов
̒язків у найбільш небезпечний період після вибуху на ЧАЕС,
тому багато років нездужав, але продовжував активно працювати, керуючи
відповідальною клінікою. 19 квітня 1999 року Леонід Петрович пішов з життя.

За наукові досягнення у вивченні онкозахворювань Л.П.
Кіндзельський був нагороджений орденом «Знак Пошани»(1976 рік), за участь у
ліквідації аварії на ЧАЕС – орденом Трудового Червоного Прапора (1986 рік),
1995 року наукова громадськість світу визнала Кіндзельського «Лікарем року –
найкращим онкологом світу.» 1996 року він був визнаний «Людиною ХХ сторіччя»
Міжнародним автобіографічним інститутом і був нагороджений
 дипломом Честі.

 

 

4.     Зікрата
Галина Дмитрівна.

Заслжена артистка України народилася в с. Завадівка
Володарського району Київської області.

Першою вокальні здібності Галини помітила вихователька
дитячого садка, запропонувавши виконати пісню «Вечірня пісня» на слова Т.
Шевченка. Школярка ж була активною учасницею районних та обласних конкурсів
художньої самодіяльності.

З шостого класу середньої школи вступила до дитячої
музичної студії при Київській консерваторії по класу бандури. Після восьмого
класу вступила до Київського культпросвітучилища на хоровий факультет. Пізніше
– київська консерваторія, вокальний факультет.

Разом із чоловіком Михайлом, теж не останньою людиною в
музичному світі, працювала в Литовській державній філармонії (10 років).

Повернувшись в Україну, працює вокалісткою в Державній
заслуженій академічній капелі «Думка», з якою гастролювала в багатьох країнах
світу. Співачка виконує українські народні пісні, романси, оперні арії,
зарубіжну класику.

1997 року Галині Дмитрівні Зікратій було присвоєно звання
заслуженої артистки України, а 2002 року вручено медаль «За відмінну роботу в
галузі культури і мистецтва».

Сьогодні співачка є членом художньої ради капели «Думка».
Своєю візитною картою вважає «Соловейка» Марка Кропивницького.

 

5.   Купрій Віталі Іванович

Віртуозний піаніст та композитор.

Народився 1974 року в смт. Володарка Володарського району
Київської області.

Велику любов до музики та обдарованість відчув у Віталію
батько: спочатку привів до місцевої музичної школи, а 1986 року – до київської
музичної школи імені М.В. Лисенка. Уже через 2 роки на міському конкурсі в м.
Києві Віталій став переможцем.

1990 року Віталій Купрій – лауреат Всесоюзного конкурсу
молодих піаністів імені Шопена в Казані. Тут Віталія помітив Павло Длябога –
відомий швейцарський диригент – і запросив юнака до Цюріха. Там знаменитий
піаніст Рудольф Бухбіндер запропонував Купрію навчатися далі в Базельській
консерваторії.

1991 року Віталій Виступає на міжнародному конкурсі
піаністів в Цюріху, а 1992 р. отримує першу премію у Всеукраїнському
огляді-конкурсі піаністів музичних училищ та спеціальних музичних шкіл,
присвяченому 150-річчю М.В. Лисенка, що проходив у Полтаві.

Зараз Віталій Купрій грає на сценах найбільших концертних
залів світу у США, Японії, Швейцарії та в інших країнах. Про нього з величезною
повагою та захопленням відгукується найшановніші митці світу. «Він талановитий
і його гра поетично проста. Ця молода людина – відкривач свого часу,» -
говорить про Віталія Купрія відомий диригент сер Джеймс Гельвей.


Кажуть, що війна не закінчена до тих пір, поки не захоронений останній воїн, який загинув на полі бою. Територія України густо вкрита такими захороненнями – братськими могилами загиблих у військових сутичках. Братські могили – це масові захоронення на місцях великих боїв чи на місцях дислокації військово-польових шпиталів. Братські могили облаштовували й у місцях масових страт мирного населення. Такі масові захоронення мають одну морально-етичну проблему, а саме: хто похований у таких братських могилах? Мова йде про облік покійних, складання та збереження списків тощо. Якщо вести мову за бої Другої світової війни на території України, то в даному питанні дуже багато неточностей, надуманого й пафосного, але це ставить під сумнів жертовного подвигу людей, які воювали в лавах Червоної Армії.

Так сталося, що готуючись до 64-ї річниці Перемоги над гітлерівською Німеччиною учні гуманітарного класу Володарського ліцею були залучені до певної пошукової роботи. Організувавши листування з рідними загиблих воїнів, їм вдалося встановити деяку істину щодо окремих прізвищ червоноармійців, які були захоронені в братській могилі на території Володарки.

Тому метою даної наукової роботи є:

-         показати процес пошукової роботи прізвищ радянських воїнів, які померли від ран у польовому шпиталі  у січні – березні 1944 року;

-         уточнення списків радянських воїнів, що померли від ран у польовому шпиталі з метою занесення їх прізвищ на меморіальну дошку пам̒яті;

-         установлення місць масових захоронень жертв Другої світової війни на території Володарського району.

Джерелом цього дослідження стали списки загиблих надані офіційними органами державної влади,  архівні матеріали 4 відділу Архіву Військово-медичного музею Міністерства оборони Російської Федерації, Закон України про увічнення перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 років, Книга пам̒яті України, газетні публікації, листи рідних воїнів, які поховані у Володарці, фотографії.

Теоретичні методи дослідження:

-         опрацювання наукової літератури про хід військових  операцій на території Київської області;

-         аналіз історичних мемуарів, газетних публікацій присвячених даній тематиці;

-         аналіз архівних матеріалів, що надійшли на адресу пошуковців.

Практичні методи дослідження:

-         зустріч із свідками історичних подій, фіксація їх розповідей;

-         листування з офіційними органами влади;

-         фотографування братських могил, що розташовані на території Володарського району.

Практичне значення цього дослідження полягає у встановленні історичної правди про радянських воїнів, які померли від ран у військовому польовому пересувному шпиталі № 87, зокрема тих, кого розшукували ліцеїсти, починаючи з весни 2009 року, передача інформації про місце захоронення воїнів рідним та близьким.

На жаль, доводиться констатувати, що за радянських часів та й за незалежності України кропіткою роботою по обліку громадян та бійців Червоної Армії, які загинули чи померли в роки Другої світової війни на Володарщині предметно ніхто не займався. Про це свідчить відсутність точної кількості загиблих воїнів 76 кавалерійського полку та їх прізвищ, які загинули під час бомбардування цього військового підрозділу у липні 1941 року.

Лише в 80-х роках минулого століття у Володарській ЗОШ І-ІІІ ст.. №1 був створений клуб «Червоних слідопитів», який очолювала вчитель цієї школи Камінська Лілія Антонівна. При всьому ідеологічному окрасі, який у радянські часи мав той рух, юним дослідником вдалося налагодити листування із учасниками боїв на Володарщині, із червоноармійцями, які визволяли район. Цим клубом проводилась  відповідна військово-патріотична робота, яка відповідала канонам тієї епохи.

Доводиться констатувати, що хід проведеної дослідницької роботи з такої непростої теми, породив більше запитань чим відповідей, а тому пошукова робота продовжується до встановлення істини.

Перша братська могила жертв окупаційного режиму у Володарці з̒явилася в серпні 1943 року у дворі Володарської середньої школи №1.

Старе приміщення школи в роки війни слугувало окупаційній владі за біржу для набору найманої робочої сили до Німеччини, а фактично за місце утримання української молоді перед насильною відправкою до рейху. Також у цьому будинку розташувалися районні власті (комедант, районний староста, начальник поліції) та жандармерія. Тому затриманих за підозрою в антигітлерівській підривній діяльності, саботажі радянських громадян утримували в цьому ж приміщенні. Старожили розповідали, що через подвір̒я школи під загрозою розстрілу, навіть було заборонено ходити.

Саме тут утримувались заарештовані гітлерівцями та поліцією керівники підпільної групи, що діяла у Володарці, члени сімей радянських партизан, що діяли в Білоцерківському районі, члени сімей радянського й партійного активу.

У серпні 1943 року окупанти на території школи розстріляли, а деяких закопали живцем, 27 в̒язнів цієї тимчасової в̒язниці. Ентузіаст краєзнавчої справи Федорченко П.К. назвав деяких поіменно: Гаманович Петро Гаврилович, 28 років, канд.. в члени ВКП(б), помічник лісничого Володарського лісництва, керівник підпільної групи; Однорог Василь Трифонович, 36 років, житель с. Тарасівки, працював у лісництві; Куста Василь Федорович, 25 років, уродженець м. Куйбишева, військовополонений, проживав у с. Тарасівка; Шутенко Дарія Луківна, 34 роки, дружина секретаря Володарського райкому партії; Соловей Агафія Терентіївна, колгоспниця, дружина комуніста; Шелест Володимир, 10 років; Шелест Василь, 12 років; Шелест Лідія Зосимівна, 23 роки з тритижневою дитиною. Всі Шелести – це діти командира партизанського закону, що діяв на Білоцерківщині, Шелеста Зосима Григоровича. Заброда-Костенко Ольга Йосипівна, 27 років, комсомолка з с. Трушки Білоцерківського району; Ярмолинська Степа Анатоліївна, 35 років, безпартійна з с. Трушки; Ведмідь Яків Юхимович, 19 років, комсомолець з с. Трушки; Бровченко Михайло Васильович, 35 років, кандидат в члени ВКП(б) з с. Трушки; Роміч Іван Степанович, 60 років, тесть секретаря Володарського райкому партії Шутенка; Трофімов Володимир Миколайович, 26 років, військовополонений, жив у с. Трушки; Семенко Павло Макарович, Семенко Панас Макарович, брати, члени ВКП(б) партизани; Коваленко Людмила Василівна та Коваленко Тетяна Григорівна, мати й донька, жителі м. Біла Церква; Паволоцький Захар Іванович; Москаленко Юхим Євдокимович, 58 років, батько командира партизанського загону «Сокіл». [10]

У березні 1944 року, вже після звільнення Володарки від гітлерівських загарбників, була створена спеціальна комісія в складі: Сумарокова – 2-й секретар райкому партії, Красносельського – голови райвиконкому, Квашука М.К. – завідуючого райвно, Салія Л.Ф. – начальника НКВС, Аверіна І.А. – районного прокурора, Тарасюка О.П. – секретаря райкому комсомолу, Дмитрука Ф.Н. – селищного голова, Кострицького М.С. – священника Хрестовоздвиженського храму. Саме вона займалась ексгумацією тіл розстріляних і замучених радянських громадян. Було розкопано 4 поховання. У першому було 17 тіл, в другому – вісім, ще у двох по одному тілу. З 27 тіл було опізнано 15. Згодом останки замучених були перепоховані на громадському кладовищі в селищі Володарка (старе кладовище). Вже  в наш час на старому кладовищі було встановлено пам̒ятний знак. (Додаток А)

Ще один злочин вчинили окупанти 13 грудня 1943 року в селі Мармуліївка Володарського району. Тут сільське підпілля очолив Петро Чубар. Після того, як німцям вдалося оволодіти Києвом, він вирвався з оточення й добрався до батьків дружини, які проживали у Мармуліївці. Тут організував підпільну групу, учасники якої слухали зведення Радінформбюро, писали й розклеювали листівки, збирали зброю й переховували полонених. До групи входили Максим Скоропадський, Палажка Мазорчук та її мати Марина Мазорчук, які випікали хліб для партизанської групи якою керував Василь Вацик (Земляк). Часто його група, виконуючи завдання основного загону, з̒явилися й у Мармуліївці. Народні месники були перевдягнені в німецьку форму для зручності пересування селами Вінничини й Київщини. Зупинялись партизани на перепочинок у мармуліївчан Ганни Шлапак, Марини Мазорчук, Івана Завертайла.[2]

Для звільнених військовополонених багато робили Антоніна Якимчук, Іван Завертайло, Максим Якимчук. Полонених глухими стежками переправляли до хатини Марини Мазорчук, де їх переховували, одягали, забезпечували продуктами й допомагали добратися до партизанського загону П.О. Шуляка. Протягом 1942-1943рр. було звільнено й переправлено в партизанський табір близько 60 чоловік. [2]

Проте на діяльність підпільників у Мармуліївці було зроблено донос до районної комендатури. 13 грудня 1943 року в село налетів каральний загін. Спочатку окупанти застрелили у своїй хатині Марину Мазорчук, хату підпалили, а доньку Палажку заарештували. Заарештовані також були Іван Завертайло, Максим Якимчук, Антоніна Якимчук, Максим Скоропадський. Усіх підпільників вишикували біля сільської управи (тепер на тому місці сільський будинок культури) і в присутності односельчан зачитали звинувачення в підпільній діяльності. Після цього селян розігнали, а бранців повели на сільське кладовище й там розстріляли. [2] Так на Володарській землі з̒явилась ще одна братська могила.

Ще одна страшна рана на землі Володарській –  це братська могила в селі Нове Життя (колишнє Тельманове).  Жителі цього населеного пункту були піддані каральній акції 23 грудня 1943 року за вбивство німецького військовослужбовця напередодні радянськими партизанами із загону М.І. Барашкова, що діяв в Лобачівських та Черепинських лісах.

Жителів цього села карателі під командуванням районного коменданта Цингляубе зігнали в три хати, власниками яких були Веретільнік, Бритенко, Циганенко Тетяна. У них і розстрілювали жителів, а потім хати підпалили. Людей, які не могли йти, інвалідів розстрілювали на місці. Згодом були підпалені всі будинки місцевих жителів. Вдалося врятуватися лише Тетяні Артемівні Циганенко та Іщенку Олександру. [12]

У ході цієї каральної акції гітлерівці та поліцаї розстріляли 141 мирного жителя, з них 49 були дітьми. Карателями було спалено 76 хат. [14, с.12] Згодом на місці злочину окупантів над жителями Нового Життя було облаштовано братську могилу і встановлено пам̒ятник (Додаток Б). Всі жителі, які загинули від рук гітлерівців та їх посіпак встановлені й занесені до Книги пам̒яті України.[5]

Автор даного дослідження прийшов до висновку, що облік жертв нацистського режиму на Володарщині відносно відповідає дійсності. Це пояснюється тим, що все-таки серед місцевих жителів залишалися свідки тих страшних подій, очевидці знали людей, які згодом стали жертвами, залишалися рідні, сусіди, які допомогли встановити прізвища та імена жертв, що були захоронені в братських могилах. Хоча й тут трапляються розбіжності. Зокрема у відомому видання «Історія міст і сіл УРСР. Київська область» вказано, що восени 1943 року окупанти розстріляли 43 мирних жителів Володарки – дітей, жінок, стариків. [4,с.291] Однак у районному архіві, де зберігається звіт комісії, яка займалася ексгумацією тіл, названа інша кількість жертв – 27. [14,с.152-153]  Так само і в  «Книзі скорботи України. Київська область. т. 1» серед тих, хто був розстріляний у дворі Володарської школи №1 чомусь названий Зосим Григорович Шелест, хоча відомо, що він успішно командував партизанським загоном, залишився живий і після перемоги залишив по собі спогади.

Значно складнішою видається нам ситуація із збереженням особистих даних (чи їх відтворенням) червоноармійців, які загинули в ході бойових дій на території Володарського району (та хіба тільки його! – авт..). У колотнечі бойових дій,  частій зміні фронтової ситуації вести облік було набагато складніше. Хто похований у братській могилі місцеві часто не знали, а списки військове командування забирало з собою у ході відступу Червоної Армії, чи навпаки, наступу. Ті фанерні таблички – написи, які встановлювались на могилах з часом знищувались під дією різних факторів (негода, перепад температур тощо), а з ними йшли небуття і прізвища воїнів. Часто кількість жертв у Червоній Армії, особливо на першому етапі радянсько – німецької війни та їх поіменний перелік були секретними матеріалами, адже радянське керівництво старанно приховувало кількість жертв у Червоній Армії, особливо на першому етапі радянсько-німецької війни.

У липні 1941 року через Володарку відступають 76 кавалерійський полк та 14 кавалерійська бригада. Саме 76 кавалерійський полк потрапив під бомбовий удар німецьких бомбардувальників під час перепочинку в районі мосту через р. Рось. Про це пише у своїх спогадах учасник тих подій Себелєв Ф.Р. [13]  Зокрема він згадує, що полк поніс втрати, загинули навіть командир полку та комісар. Але на цей час не встановлено ні точної кількості загиблих кіннотників ні їх прізвищ. Хоча уродженець с. Надросівки Гаврилюк Борис Матвійович, який, будучи підлітком, допомагав у похованні радянських бійців, свідчить що таких було десь 280 осіб. Спочатку вони були захоронені в парку над р. Рось, а після війни їх рештки перезахоронені на старому кладовищі, де було встановлено пам̒ятник.

Звичайно, насторожує цифра. Така кількість загиблих і жодної інформації. Проте, працюючи з архівними матеріалами, автор наткнувся на лист, датований 5 січням 1944 року. Із далекого Алтайського краю до голови Володарського райвиконкому  писала дружина капітана Фоміна Івана Івановича. Вона цікавилася могилою свого чоловіка, яка була розташована ще з могилами трьох бійців у парку над річкою.

Авторка листа стверджувала, що її чоловік служив у кавалерійських підрозділах і загинув 16 липня 1941р. у військовій сутичці з гітлерівцями. [15, с.31]

Використовуючи матеріали сайту www.obd-memorial.ru,  вдалося встановити, що дійсно Фомін Іван Іванович, уродженець Алтайського краю, 1911 року народження, росіянин, загинув 16.07.1941р. і похований у Володарці. [16] От тільки тут він зазначений як рядовий.  Проте одне прізвище із числа тих, хто загинув і був похований у братській могилі в липні 1941 р., вдалося відшукати.

Однак розкриття цієї таємниці, як-то кількість загиблих бійців 76 кавалерійського полку, їх прізвища ще чекає свого дослідника, адже відомо про них на сьогодні так мало.

Різна кількість воїнів, які загинули визволяючи село Гор-Пустоварівку, називалася й у публікаціях радянської доби. Так, академічне видання «Історія міст і сіл УРСР. Київська область»зазначало: «У ніч на 1 січня 1944 року розгорівся бій за визволення села від фашистів, під час якого загинуло 79 радянських воїнів. Працівники села свято шанують їх пам̒ять. Ніколи не переводяться квіти на братській могилі героїв. Червоні слідопити школи під керівництвом учительки О. Ю. Хліборад встановили імена більшості полеглих воїнів.»

Проте вже 1985 року в одній із публікацій у районній газеті «Соціалістичне село» автор О. Бедренко пише, що в боях за село Гор-Пустоварівку загинуло 28 радянських воїнів. То де ж правда? Чому названа різна кількість воїнів, які загинули й поховані в братській могилі, що в центрі села. (Додаток Г)

Юним пошуковцям допомогла прояснити ситуацію сільський голова Гор-Пустоварівки Брезіцька Л. М. Вона розповіла про те, що 79 загиблих воїни – це загальна кількість жителів села, які пішли на фронти Другої світової війни і не повернулися. 28 червоноармійців, які були захоронені в братській могилі у центрі села, це воїни, які померлі від ран у військовому шпиталі, що базувався в січні-лютому 1944р. в Гор-Пустоварівці. Боїв на підступах до Гор-Пустоварівки не було, село було визволено напередодні нового 1944 року військовими підрозділами 182 стрілецької дивізії.

В селі дійсно шанують пам̒ять про воїнів, які померли від завданих ран,  їх прізвища достеменно встановлено і занесено на меморіальні плити,що встановлені біля обеліска Слави в центрі села.Тіла самих воїнів захоронені на сільському кладовищі.

До пам̒яток Великої Вітчизняної війни відносяться і зберігаються державою військові кладовища, військові ділянки на цивільних кладовищах, братські та одинокі могили, скульптурні, архітектурні та інші споруди і об̒єкти, що увічнюють пам̒ять про події Великої Вітчизняної війни та подвиги її учасників.

Центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за облік і збереження пам̒яток Великої Вітчизняної війни, які розміщені на підвідомчих їм територіях. [3]

За даними відділу культури й туризму Володарської райдержадміністрації, на території Володарського району розташовані дев̒ять військових поховань масового характеру (братських могил), що віднесені до періоду радянсько-німецької війни (1941-1945 рр).[11]

8 травня 2009 року на старому кладовищі селища Володарка проведено мітинг, присвячений відкриттю меморіальної плити воїнам, котрі померли від важких ран у військово-польовому шпиталі № 87, що дислокувався у Володарці з 15 січні по 15 березня 1944 року. На урочистості з цієї нагоди прибули керівники району, селища, делегації з підприємств, установ, організацій райцентру, педагогічні та учнівські колективи, представники політичних партій та громадських організацій райцентру.

Шпиталь прибув до Володарки під час військових дій за звільнення правобережної України від гітлерівців. Його палати розміщалися в районній лікарні, класах і коридорах старої школи, у приміщенні нинішньої редакції районної газети, інших пристосованих спорудах. Поранених лікували навіть у помешканнях володарчан.

Як не боролися військові медики за життя поранених проте не всім їх вдалося вирвати з кістлявих рук смерті. На місцевому кладовищі в братській могилі поховано більше півсотні воїнів Червоної Армії, померлих від ран. 65 років вони залишалися безіменними. Але завдяки пошуковій роботі в архівних установах, яка проводилась з ініціативи голови районної ради Д. В. Ліщенка, вдалося вставити 51 прізвище воїнів, які померли від важких ран у шпиталі. [1]

Ось їх прізвища підтверджені архівними матеріалами МО Російської Федерації:

1.     Лоза  Т. М.                                                     26. Кісельов В. Г.

2.     Кузнецов С. І.                                                27.  Коровай Д.П.

3.     Юзвик А. І.                                                    28. Калінін М.В.

4.     Варава Т. П.                                                   29. Коваль А.О.

5.     Лапін Г. К.                                                     30. Ковальов В.В.

6.     Ложинський В. І.                                           31. Касимов І.Ю.

7.     Волчок І. Ф.                                                  32. Ляпін Ф.Г.

8.     Вороніченко І. О.                                          33. Лісовець М.К.

9.     Василюк Г. К.                                                34. Лагутін С.Я.

10.   Весьолов В. Г.                                               35. Рачковський І.С.

11.    Вільдамов Х.                                                 36. Скорина А.Д.  

12.    Вернигора С. Д.                                             37. Таранченко М.С.

13.    Грицаєнко О.                                                 38. Утаганов А.Ш.

14.     Гречіхін В. Є.                                               39. Ферюльов І.І.

15.     Глушко М. Ю.                                              40.Хоменко І.С.

16.     Чеботарьов І. А.                                           41. Шихов М.П.

17.      Гетманов Я. А.                                             42. Шарашков О.І.

18.      Гафетулін Х. С.                                            43. Юркін Ф.С.

19.      Гончарук І. Я.                                               44. Поваляєв В.Г.

20.      Горенко Д. Д.                                               45. Новицький П.Ф.

21.      Геращенко Д. Д.                                           46. Першкульов М.

22.       Кравченко Т.  Г.                                           47. Шабанов П.Д.

23.      Купцов М. В.                                                48. Павленко В.Л.

24.      Курганішвілі  Р.                                           49. Мусаров В.М.

25.       Кій Г. М.                                                       50. Гордовенко В.П.

                                                                           51. Берлінський О.Д.


На адресу голови районної ради надійшов ще один архівний документ, де зазначалися прізвища померлих від ран червоноармійців у ВППШ № 87, що базувався у Володарці, але в ньому не були вказані місця захоронення. Тому Ліщенко Д. В. запропонував учням, тоді ще 9-А класу Володарського ліцею, долучилися до пошукової роботи й допомогти через рідних бійців перевірити факт їхнього захоронення у братській могилі Володарщини.

Заради відновлення історичної справедливості та увіковічення пам̒яті радянських воїнів, які померли від важких поранень у ВППШ №87, під час його дислокації у Володарці, об̒єдналися у пошукову групу Панасюк Ольга, Гетьман Юлія, Крушельницька Олена, Кравчук Інга, Голоско Таміла.

Дівчата із списку відібрали для наведення довідок дев̒ять прізвищ воїнів які було родом з України, і навіть сусідніх до Володарщини районів. Вони направили листи сільським головам населених пунктів, уродженцями яких були нібито поховані у Володарці солдати й офіцери. Загальний лейтмотив цих листів був такий: через рідних цих бійців дістати можливе підтвердження про поховання їх саме у Володарці.

Дещо пошуковцям стало відомим із статті в районній газеті під назвою «Пам̒ять серця», автором якої був голова комітету районної ветеранської організації по роботі з ветеранами війни А. З. Кочережко. Зокрема він вказує на цифру померлих від ран – 53, а також називає прізвища померлих: Абрамов Петро Іванович, Акуддінов Володимир Михайлович, Антонов Михайло Гнатович, Буянов Олександр Іванович, Варава Терентій Пилипович, Воронов Іван Глібович, Габайдулін Сулман, Іванов Петро Данилович, Карманов Юхим Терентійович, Кисельов Володимир Гаврилович, Лоза Тимофій Михайлович, Степанов Борис Сергійович, Таранченко Марія Самійлівна, Телещук Андрій Абрамович, Шотух Євген В̒ячеславович.  Імена 38 воїнів невідомі.[7]

Двоє прізвищ із цього сумного списку були вже занесені на меморіальну плиту пам̒яті воїнів, які померли від ран взимку 1944 року, це : Лоза Т. М. та Варава Т. П..

Написавши такі листи члени пошукової групи мало сподівалися на везіння, адже пройшло скільки часу й чи збереглося щось у пам̒яті про цих людей. Проте вони були вражені тим, як представники органів місцевої влади поставились до їхнього прохання. Вони залучили до цієї роботи місцевий актив, бібліотекарів самі розшукували й зустрічалися з рідними червоноармійців, про яких їм було повідомлено листами.

Із кінця травня 2009 р. пошуковці почали отримувати відповіді і дізнаватися про долю людей у військових мундирах, що перебували у шпиталі № 87.

Так стала відома доля червоноармійця Ільченка Івана Мокійовича, 1911 року народження із села Поправка Білоцерківського району. Його племінниця підтвердила, що це саме він був на фронті, де був поранений і помер від ран у військовому шпиталі, що базувався у Володарці. Вона підтвердила, що він похований у братській могилі, що раніше рідні їздили у Володарку, де зустрічалися з жінками, які доглядали ту братську могилу. Дану інформацію підтвердила й невістка Ільченка Івана Мокійовича, Любов Якимівна. Вона також приїздила у Володарку до братської могили із своїм чоловіком Іваном – сином Івана Мокійовича. Любов Якимівна надала фотографію Ільченка І.М., де він із своїми бойовими товаришами із 794 стрілецького полку. Фото датується 1 грудня 1943 року, тобто незадовго до смерті солдата 11 лютого 1944 року. (Додаток Д)

Згодом зателефонував племінник червоноармійця Ольшевського Карла Людвиговича – Валентин Володимирович і повідомив, що це дійсно його дядько, 1922 року народження, уродженець села Садки – Строївка Макарівського району і що він був похований у Володарці. Пошуковці встановили, що Ольшевський К.Л. був рядовим, воював у 3 гвардійському стрілецькому полку, помер від ран 13 лютого 1944 року. Так стало відомим прізвище ще одного червоноармійця, який був похований у братській могилі Володарки.

Із села Попружна Ставищенського району пошуковцям прийшла відповідь від сільського голови Т.І. Бердочника. Він повідомив, що в цьому селі проживає донька червоноармійця Аврамчука Петра Павловича, а саме про його долю і хотіли дізнатися пошуковці. Гуртовенко Галина Петрівна, 1940 року народження, повідомила про те, що дійсно її батько лікувався у Володарському шпиталі. Його дружині повідомила про це жителька с. Попружна, яка розшукувала своїх рідних у Володарському шпиталі та зустріла там Аврамчука Петра Павловича, який був ще живий , але у важкому стані. Його дружина та мати пішли у Володарку, щоб забрати його додому. Коли вони дісталися Володарки, то не знайшли його там ні серед живих, ні серед мертвих, які ще не були похоронені.

З розповідей очевидців, місцевих жителів, що допомагали доглядати поранених бійців у шпиталі, дружина і мати Аврамчука П.П. зробили висновок, що він помер і його поховали у Володарці, оскільки вночі було чергове поховання померлих, але свіжі могили ще не були підписані. Таким чином пошуковці дійшли до висновку, що червоноармієць 163 стрілецької дивізії, уродженець с. Попружна Ставищенського району, 1903 року народження Аврамчук Петро Павлович помер від ран 4 лютого 1944 року і похований у братській могилі Володарки.

Скупа відповідь надійшла на ім̒я учениці Крушельницької Олени, про долю Демченка Матвія Микитовича, червоноармійця 78 стрілецького полку, 1907 року народження, уродженця с. Богатирка Ставищенського району. Секретар Іванівської сільської ради С.В. Фареник повідомляв, що Демченко М.М. похоронений на кладовищі в селі Богатирка. Із цієї інформації пошуковці зробили висновок про те, що мабуть пораненого Демченка М.М. забрали зі шпиталю №87 рідні, щоб доглядати його вдома, і він там помер. Можливий і інший варіант. Рідні забрали вже тіло покійного червоноармійця Демченка М.М і поховали його в рідному селі. Такий випадок відомий з червоноармійцем Зімчуком О.Г., 1902 року народження, який воював у 529 стрілецькому полку. Він був уродженцем села Рачки Володарського району, після важкого поранення перебував на лікуванні шпиталі, що розташувався у Володарці. Його тіло після смерті рідні поховали в рідному селі, а не у братській могилі Володарки.

Ще одна відповідь про долю старшого лейтенанта 1318 стрілецького полку Жука Федора Івановича, 1922 року народження, уродженця с. Яцини Пирятинського району Полтавської області. Сільський голова Молдован Анатолій Михайлович відшукав рідну сестру Жука Ф.І. – Сиротенко Марію Іванівну. Вона повідомила, що отримала листи від друзів Федора Івановича та від начальника шпиталю, де повідомлялось, що він був поранений 17 січня 1944 року, а помер 24 січня і похований у братській могилі в м. Каневі. Жодних листів чи інших документів у сестри Жука Ф. І. з цього приводу не збереглося.

Так стало відомо про смерть і місце поховання ще одного із списку померлих бійців, що лікувалися у ВППШ №87. Відповідей про долю інших червоноармійців родом з України поки що не надходило, але пошук продовжується.

Крім цих прізвищ, учні зацікавилися публікацією в районній газеті Г. Мельника. [9] На сторінках районки автор розповідав про події липня 1941 року. Зокрема йшлося про повітряний бій між радянським літаком та трьома винищувачами німецьких люфтваффе над полями сіл Горкосівка та Зрайки. Гітлерівці збили радянський літак, пілоту не вдалося врятуватися, але підлітки на буряковому полі знайшли шмат закривавленої гімнастерки з комсомольським квитком на ім̒я Цвєткова Андрія Яковича. Через Книгу Пам̒яті вміщену на сайті www.obd-memorial.ru, вдалося встановити, що Цвєтков А.Я. 1919 року народження, народився в Шишковському кар̒єрі Переславського району Калінінградської області. У званні молодшого лейтенанта служив пілотом 231 авіаполку, загинув в липні 1941 року. У Россії у нього залишилася мати – Андреєва Аграфена Соломонівна. Пошуковці планують відшукати рідних Цвєткова А.Я., щоб бодай коротко розповісти про його героїчну смерть над просторами Володарщини.

Навіть із цієї невеликої пошукової роботи, яка була проведена учнями Володарського Ліцею, можна зробити ряд висновків:

по-перше, кількість померлих від ран у ВППШ №87, що базувався у Володарці та захоронених у братській могилі перевищує ту кількість, яка називається в офіційних джерелах (53 особи);

по – друге, значна частина прізвищ воїнів Червоної Армії, на жаль, не встановлена й до сьогодні;

по – третє, у часи радянської епохи не було проведено відповідної пошукової роботи щодо встановлення прізвищ всіх захоронених червоноармійців у братській могилі, що у Володарці, не зважаючи  на широко задеклароване гасло «Ніхто не забутий, ніщо не забуто».

Форма входа
Поиск
Друзья сайта
Володарка
>
Copyright MyCorp © 2017